И еще запомнилось: да уж, ой как неплохо уметь вовремя нашарить рукой живое под скамейкой. Да и ногой, если что. Пусть по случаю, пусть – едва живое.
10 апреля 2009 года 14:24:31
Тим | Mo | RU
Володимир Бунякін
Великий князь Юрiк Карлсон-Киiвський
Житіє замєчатєльних українців
Хто з нас не чув про монархічну династію Юріковичей, з першого представника котрої типа єсть-пішла велич української нації, яку потім підступно перехопили москалі? Та, відверто кажучи, до того як стати великим українцем, був той Юрік звичайнісіньким брудним чухонцем. Сидів він собі, чухав яйця на далекому Сєвєрі, серед торосів і айсбергів, а Вайсбергів та Рабиновичів там взагалі не було, у що, звичайно, важко повірити. Але дуже вже там холодно було для жидів. Хвамілія у того Юріка була Карлсон, як у всіх чухонців, тільки жив він не на криші, а в тундрі, і пропелера в ..опі у нього не стирчало, бо кацапи ще не винайшли реактивний двигун у секретних лабалаторіях НКВД. Щоправда, замість пропелера був у Юріка меч-кладенець, котрий він при першій же нагоді встромляв у ..опу будь-кому окрім самого себе, чим і здобув шану та повагу всього чухонського народу, а також описаних класиком сусідніх племен: головотяпів, рукосуїв, проламаних голів та інших гондурасів.Дійшла молва про брутального та цікавого вікінга Юріка і до наших земель. Тут треба сказать, що наші на той час так облінились від того, що земля наша багата, тобто від хронічного обжиралова та обпивалова, що вже не могли встромити нічого і нікуди, навіть улюблені древньоримські еротичні забавки про медсестру, зв’язаного зольдатика та садомазо татуся Фрейда закинули на антресолі. Зрозуміло, образ Юріка як жорстокого та хтивого скандинавського мачо, безсовісно змальований дурними балакучими головотяпами з кіноплакатів про Дольфа Лундгрена, не міг залишити наших предків байдужими. „Так жить нєльзя!” – сказав хтось уві сні, сито ригнувши. „Еге... гик!”,— заригала слідом вся Україна.Роки через три, коли нарешті прокинулися та знов поїли-попили, вирішили послати посольство послів до Юріка, шоб, значить, було як у людей. Але виявилось, що з усіх послів поблизу є тільки кацапський, який перебував у такому маразмі, що його не розуміли і самі кацапи. „А шо, хіба ми краще?” – спробували скористатись нестачею в нашій молодій державі дипломатичних кадрів підлі капітулянти, що звикли стояти перед москальською імперією на цирлах. Та справжні патріоти, котрих в Україні завжди було як грязі, не чекали на місці, поки до них дотягнуться довгі руки Москви, а вже стрімко чимчикували до омріяної Чухонії, бо це ж, як ні крути, Європа, а не дика азіятська Кацапендія. Який же це був героїчний перехід, куди там тому Суворову з його куцими Альпами! Стратегічні запаси сала, що спочатку казалися нескінченними, з’їли ще у Борисполі, а десь за Чорнобилем все живе взагалі зникло, наче там вже побували наші. Поки дійшли до далекої Чухонії, ледь не стали людожерами, вимушені харчуватись в дорозі лише національною кухнею місцевих народів — знайденою у бульбашів бульбою та віднятою у естонців тормозною рідиною. Тому й самі тормозили неслабо, коли врешті-решт побачили того чортового Юріка. Він, бородатий, потний та вонючий, сидів на сонячній галявині, колупаючи мечем у своєму волохатому носі з мідним кільцем, чим, ясен перець, являв величезний контраст з нашими красенями-послами та красунями-посолками, що прийшли у Європу, як у гості – в червоних штанях, святкових вишиванках, шкіряних бікіні з двох мотузочок, з елегантними платиновими кілечками на пупках. Від негостинного виду Юріка, що, як виявилось, був схожий на Дольфа Лундгрена як свиня на коня, наших почав бити кондратій.— І шо тепер робити? – заметушились вони, звично збиваючись у стадо.— І ото Європа? І про це ми мріяли? Та нехай така Європа йде туди, куди цей волохатий павіан зазвичай встромляє свого меча! – спробував підняти бунт якийсь засланий москалями козачок, та його швидко придушили, щоб не шкодив дипломатії.